avangard-pressa.ru

Наводяться дві причини неправдивості з творів йосифа флавія і чотири свідчення зловмисного опису з праць плутарха - Риторика

1. Наведемо, таким чином, й інше, чого слід уникати з того, що може бути причинами або ознаками неправдивості. Йосиф Флавій Іудей («Проти Апіона» 22, кн. І) вказує на дві причини фальсифікації історії греками. Першою було те, що греки надто з запізненням почали вживати письмо. Друга ж причина — це те, що звичайні люди багато видумували в погоні за славою, а не істиною, і цю другу причину можна віднести до почуття, про що вже йшлося.

2. Відповідно до першої причини я наводжу ті речі, які в будь-якого народу є старішими, ніж писемність, і які не можуть нам стати відомими, хіба тільки з волі божої і особливо, коли до них не доторкнулися ніякі, навіть іноземні історики. То чи ж варто тут гадати?

Отже, Кохановський 23 вважає, що походження майже всіх народів овіяне легендою, і пише в своїй роботі про прабатька поляків Леха 24, існування якого він заперечує, оскільки цього не можна перевірити: адже у поляків тоді не було писемності, та й іноземні історики ніколи Лєха не згадували. Але звістку про нього пізніші історики, як польські, так і інші прийняли за достовірну і не вагалися писати не тільки про те, що був такий, але які війни вів, скільки років управляв країною, можливо, і що говорив, — навіть про це безперечно розповідали. Але що ж дійшло від нього до їхньої пам’яті? «Чутки, говорить [Кохановський], — або, як кажуть, народна традиція».

Завдяки цьому польський народ добре пам’ятав своє походження і життя Лєха. А коли Марцін вивів це на світло, а за ним послідували Кромери 25, Стрийковські 26 та Ліпські 27, то чи раптом усі поляки забули про все це?

Та немає сумніву, що джерелом майже всіх легенд є вже згадані чутки. Наші історики також щодо цього не заслуговують на довір’я, коли, наслідуючи деяких польських, намагаються вивести московський народ від Мосоха 28. Таким чином сховані початки й інших народів, подібно до джерела Ніла. Замість того люди на догоду собі створюють справжнісінькі легенди. /149зв./ Так, Арістід 29 передає, як свідчить Иоанн Боден 30 («Метод історії», розд. 9), що праматір афінського народу походить не з чогось іншого, як з самої землі. Те ж \343\ саме про британців сповіщають Полідор і Цезар, а про германців — Таціт, те ж говориться і про інших, як передає згаданий автор.

3. Вказівки, прикмети, ознаки або риси зловмисного опису [появляються], коли хтось, ясна річ, в гніві чи спонуканий заздрістю перекручує історію. Плутарх наводить чотири неточності у Геродота: по-перше, коли щось можна сказати легшим стилем, а подається важчим, немов легкість Ціцерона в промовах хтось вважає шалом та зухвальством. По-друге, коли хто-небудь висміює недолік, що не мав місця в історії, і підсилює його фактами, хоча справа цього не вимагає. Так, відомо, що Фукідід не довів беззаконня Філіппа 31 щодо варварів, які з греками не мали нічого спільного. По-третє, коли хтось так вихваляє, що до похвал приєднує ще й ганебні вчинки й вади, або дуже вдало і слушно обминає чийсь вчинок, а також, коли хтось правильно показує вчинок з поганого боку і говорить, що він [вчинок] затіяний і здійснений з недоброго наміру, про який, однак, не могло бути відомо. Цей недолік у Таціта дуже добре підмітив Фаміан Страда в своєму «Вступі до риторики». По-четверте, коли про одну й ту саму річ є дві чутки і жодна з них не достовірніша, то все ж вибирають менше правдоподібну, навіть якщо б друга була кращою від неї і більш правдоподібною.

4. Тепер зверни увагу на ті ознаки, яких слід уникати, коли хочемо писати справжню історію: уникаймо, наскільки це можливо, важкого стилю; не чіпаймо того, що не стосується історії і що є ганебним; у розповіді не плямімо чужої доблесті, приписавши їй вади. Саме це зробив у своєму творі Саллюстій («Проти Катіліни») і Лівій («Проти Ганнібала», кн. II) та інші. А втім, це можна, а іноді і треба робити, коли або зображуємо особливості в характері якоїсь особи, або коли сама суть справи не дозволяє знехтувати деякими вадами. Словом, якщо маємо якісь суперечні чутки, однакові своєю достовірністю, то або обидві вважаються сумнівними, або приймається краща.

Розділ четвертий